Леся Українка "Лісова пісня"

                             «ЛІСОВА  ПІСНЯ»

(вистава за мотивами драми – феєрії Лесі Українки)

ВСТУП  ПОПЕРЕД  ВИСТАВИ

          Сьогодні ви подивитесь виставу «Лісова пісня» за мотивами драми-феєрії Лесі Українки у виконанні шкільної театральної студії за участю хору і хореографічної групи.

          «Лісова пісня»  - є вершиною її творчості, в якій показано конфлікт між високим ідеалом і прозаїчною дріб’язковою буденщиною.

       

          Головна героїня драми-феєрії Мавка – не тільки поетичний образ казкової історії,

а й філософське узагальнення всього прекрасного, вічно живого. Мавка для Лесі Українки – символ «природи», що через кохання здобуває «душу».

         Історія Мавки, «лісовички», - спроба символістичного відтворення миту про природу, що перебуваючи в становищі одриву, перемагає цей розлад і повертається  до первісної єдності  людського й стихійного. Цей поворот до єдності здійснюється в музиці.

        

          «Лісова пісня» вийшла друком ще за життя поетеси. Та і сьогодні май же нема ні одного театру, щоб у репертуарі не було вистави чи балету  за мотивами цієї  п’єси.  «Лісова пісня» екранізована – се художній фільм, створеній на кіностудії Довженка у Одесі під назвою «Мавка». Наша шкільна вистава у трьох діях.

                                                  

                                                                         Діячі нашої вистави:

Дядько Лев

Лукаш

Русалка

Лісовик

Мавка

Перелесник

Куць

Мати Лукашева

Килина

Марище («Той, що в скалі сидить»)

Потерча

Хор

Танцювальні групи  «Русалок», «Потерчат», «Вогню»

Ведучий

                ( Діячі вистави підимаються, кланяються і проходять до сцени.)

                                                               Примітка.

У виставі використається музика і фрагменти:

·         з художнього фільму «Мавка» (1980 рік),

·         відео «Лісова пісня»,

·         фільму – балету «Лісова пісню».

«ЛІСОВА  ПІСНЯ»

(вистава за мотивами драми – феєрії Лесі Українки)

                                                                      ДІЯ ПЕРША

Ведучий:  Дії цього спектаклю відбуваються у селі, що стоїть  біля озера. Навколо старезний, густий, предковічний ліс. Посеред  лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Провесна. В лісі щось загомоніло.

                                          (Хор співає обрядову пісню на зустріч весни.)      

З лісу на прогалину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш. Вони зупиняються, розмовляють. Дія починається.  Давайте прислухаємось.

Лев:  Чого ж ти тут зупинився? Тут не можна зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.

Лукаш:  Та я хотів собі сопілку взяти, - хороший тута вельми очерет.

Лев:  Та вже тих сопілок до лиха маєш!

Лукаш:  Ну, скільки ж їх? – калинова, вербова та липова, - ото й усі. А треба ще й очеретяну собі зробити, - та лепсько грає!

Лев:Та вже бався, бався, на то бог свято дав. А завтра прийдемо, то будемо хижку ставити.

         (Розходяться: Лев іде понад берегом, Лукаш уде до озера; обидва зникають.

                                   На берег випливає Русалка, кличе Лісовика)

Русалка:  Дідусю! Лісовий! Біда! Рятуйте!

Лісовик (виходить з лісу): Чого тобі? Чого кричиш?

Русалка:  Там хлопець на дудки ріже очерет!

Лісовик:  Овва! Коби всієї біди! Яка скупа. Ось тута мають хижку будувати,- я й то не бороню, аби не брали сирого дерева.

Русалка: Ой леле! Хижу? То се тут люди будуть? Ой ті люди з-під стріх солом’яних! Я їх не зношу!  Я не терплю солом’яного духу!

Лісовик:  Стій, не квапся. То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі, а він нам приятель. Люблю старого. Таж якби не він, давно б уже не стало сього дуба, що стільки бачив наших рад, і танців, і лісових великих таємниць.

Русалка:  Та, майже. А батько мій людей, що до рибалки йдуть, всіх потопить. Ха-ха-ха!

 (На галявину вибігають русалки, вони танцюють, потім зникають. Виходить Мавка, в ясно-зеленій одежі,  з розпущеними косами, розправляє руки і проводить долонею по очах.)

Мавка:  Ох, як я довго спала!

Лісовик:  Довго, донько! Вже й сон-трава перецвітати стала. От-от зозулька маслечко сколотить, в червоні  черевички убереться і людям одмірятиме літа.

Мавка:  А хто мене збудив?

Лісовик:  Либонь, весна.

Мавка:  Весна ще так ніколи не співала, як отепер. Чи то мені так снилось?

                                                          (звучить мелодія)

Лісовик:  Та ні, то хлопець на сопілці грає. Людський хлопець, дядька Лева небіж, Лукаш на ймення.

Мавка:  Я його не знаю. Хотіла б я побачити його. Він, певне, гарний.

Лісовик:  Не задивляйся ти на хлопців людських, се лісовим дівчатам небезпечно…

Мавка:  Який-бо ти, дідусю, став суворий! Се ти мене отак держати будеш, як Водяник Русалку?

Лісовик:  Ні, дитинко, я не держу тебе. То Водяник в драговині цупкій привик одвіку усе живе засмоктувати.  Я звик волю шанувати.

             (На галявину виходить Лукаш, грає на сопілці. Лісовик і  Мавка ховаються.

                        Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік.

                                          Мавка кидається і хапає його за руку)

Мавка:  Не руш! Не ріж! Не убивай!

Лукаш:  Так що ти, дівчино? Чи я розбійник? Я тільки хотів собі вточити соку з берези.

Мавка:  Не точи! Се кров її. Не пий же крові з сестроньки моєї!

Лукаш:  Березу ти сестрою називаєш? Хто ж ти така?

Мавка:  Я – Мавка лісова.

Лукаш:  А, от ти хто! Я від старих людей про мавок чув не раз, але ще зроду не бачив сам.

Мавка:  А бачити хотів?

Лукаш:  Чому ж би ні. Що ж, ти зовсім така, як дівчина. Ні, хутчій як панна, бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по-наськи…

Мавка (усміхаючись):  Чи гарна я тобі?

Лукаш (соромлячись):  Хіба я знаю.

Мавка:  Твоя сопілка має кращу мову. Заграй мені, а я поколишуся.

                            (Лукаш грає на сопілці. На голос відкликаються птахи,

         дерева шелестять своїми листями. Мавка зачарована. Лукаш перестає грати)

Лукаш:  Треба по-тутешньому навчитись розмовляти, бо маю ж тута жити.

Мавка (радісно):  Справді?

Лукаш:  Ми завтра й будуватися почнемо. Хижку, а може цілу хату поставимо.

Мавка: Ви – як птахи: клопочетесь, будуєте кубельця, щоб потім кинути.

Лукаш:  Ні, ми будуємо навіки. Дядько Лев казали, що тут мені дадуть ґрунтець і хату, бо восени хочуть мене женити…

Мавка (з тривогою): З ким?

Лукаш:  Я не знаю. Дядько не казали, а може ще й не напитали дівки.

Мавка:  Хіба ти сам собі не знайдеш пари?

Лукаш (поглядаючи на неї, посміхаючись):  Я, може б, і найшов, та…

Мавка:  Чи у людей паруються надовго?

Лукаш: Та вже ж навік.

Мавка:  Се так, як голуби… Я часом заздрила на їх: так ніжно вони кохаються… А я не знаю нічого ніжного. Я зовсім, зовсім самотня…

Лукаш: У лісі ж не самі дерева, - таж тут багато різної є сили. Вже не прибіднюйся, бо й ми чували про ваші танці, жарти та зальоти!

Мавка:  То все таке, як той раптовий вихор,- от налетить, закрутить та й покине. В нас так нема, як у людей, - навіки!

Лукаш:  А ти б хотіла?

Лев: Гов, Лукашу! Де ти? Йди сюди! Йди хутчій!

Лукаш: Оце ще нетерплячка! Та йду вже! Йду!  Мені пора бігти, Мавка.

Мавка:  А вернешся?

Лукаш: Не знаю (іде в прибережні хащі).

                 (З лісу вибігає Перелесник. Він приближається до Мавки, хоче обняти її.

                                                                   Мавка ухиляється)

Мавка:  Не руш мене!

Перелесник: А то чому?

Мавка:  Іди, поглянь, чи в полі рунь зазеленіла.

Перелесник:  Мені навіщо твоя рунь?

Мавка:  А там же твоя Русалка Польова, що в житі. Вона для тебе досі вже вінок зелено-ярий почала сплітати.

Перелесник:  Я вже її забув.

Мавка:  Забудь мене.

Перелесник (кружляє коло Мавки):  Ну, не глузуй! Ходи, полетимо! Я понесу тебе в зелені гори, ти ж так хотіла бачити смереки.

Мавка:  Тепер не хочу.

Перелесник:  Линьмо, линьмо в гори! Там мої сестриці, там гірські русалки, вільні літа виці, будуть танцювати коло по травиці, наче блискавиці! Ми тобі найдемо з папороті квітку, зірвемо з неба зірку, золоту лелітку, на снігу нагірнім вибілимо влітку чарівну намітку. Щоб тобі здобути лісову корону, ми Змію-царицю скинемо із трону і дамо крем’яні гори в оборону!

Мавка:  Годі!

Перелесник:  Як ти обірвала річ мою сердито! Ти хіба забула про торішнє літо?

Мавка (бажає піти): Ох, торішнє літо так давно минуло! Що тоді співало, те в зимі заснуло. Я вже й не згадаю!

Перелесник:  И проте…здається…ти когось кохала?

Мавка:  Ха-ха-ха! Не знаю! Попитай у гаю, я піду квітчати дрібним рястом коси…

                                                        (подається до лісу)

Перелесник:  Ой гляди! Ще змиють їх холодні роси! Постривай хвилину! Я без тебе гину! 

                                                       (біжить і собі в ліс)

                                  (Виходять на галяву дядько Лев і Лукаш.)

Лев (сердито воркоче):  Той клятий Водяник! Бодай би всох! Я, наловивши риби, тільки виплив на плесо душогубкою, - хотів на той бік передатися, а він вчепився цупко лапою за днище, та й ані руш! Ще трохи – затопив би! Я ледь що вибрався живий на берег, і рибу розгубив… А щоб ти зслиз!

А тут іще й тебе щось учавило,- кричу, гукаю, кличу – хоч ти згинь! И де ти дівся?

Лукаш:  Та кажу ж – був тута, вирізав сопілку.

Лев: Ей! Не вчись брехати, бо ще ти молодий!  Язика шкода! От ліпше хмизу пошукай по лісі та розпали вогонь, - хоча обсушуся, бо як його таким іти додому?

                      (Лев сідає під дубом на грубу коренину і пробує викресати вогню.

                                  Лукаш скидає з себе жупан і одягає його на Лева)

Лукаш:  Ось нате, дядьку, грійтеся.

Лев: Спасибі. Ти догоджаєш дядькові старому.

                                              (Лев замовкає, починає дрімати.

Лукаш відходить далі і тихесенько грає у сопілку. З гущавини вибігає Мавка, кидається до берези.  Лукаш бачить Мавку, підходить до берези)

Лукаш:  Мавка! Ти бігла? Як ти тремтиш! Я чую, як береза стинається і листом шелестить. Притулись до мене. Я дужий – здержу, ще й обороню.

Мавка: Ох!.. Зірка в серце впала.

Лукаш:  Ти зомліла?

Мавка:  Цить! Хай говорить серце… Невиразно воно говорить,як весняна нічка.

Лукаш:  Чого там прислухуватися? Не треба!

Мавка:  Не треба, кажеш? То не треба, милий! Я буду тільки пестити, моє кохання! Ти звик до пестощів?

Лукаш:  Я не любився ні з ким ще зроду. Я того й не знав, що любощі такі солодкі!

Мавка: Мій коханий, я хочу для тебе так заквітчатися пишно, як лісова царівна!

         (біжить на другий кінець галяви, далеко від озера, до цвітучих кущів)

Лукаш: Почекай! Я сам тебе заквітчаю. Тут світляки в траві, я назбираю, вони світитимуть у тебе в косах, то буде наче зоряний вінок.

Мавка:  А я калини цвіту наламаю. Вона не спить, бо соловейко будить.

                   (Лукаш шукає в траві світляків, Мавка шукає собі біли квіти.

       На галявину виходить Русалка, вона шепоче, звертаючись до Потерчат)

Русалка: Дитинчата-Потерчата, засвітите каганчата! Дивіться, он отой, що там блукає, такий, як батько ваш, що вас покинув, що вашу ненечку занапастив. Йому не треба жити.

Потерча: Утопи його!

Русалка: Не смію. Лісовик заборонив.

Потерча:  А ми не здужаємо, бо мі маленькі.

Русалка:  Ви маленькі, ви легенькі, в ручках вогники ясненькі, ви як ласочки тихенькі,- ви підіть у чагарник, не почує Лісовик. Перекиньтесь блискавками над стежками. Спалахніть над купиною, поведіть драговиною,- де він стане, там і кане аж на саме дно болота… Далі вже моя робота! Ну! Блись-блись!

          (Танець потерчат: вони кружляють коло Лукаша, заманювають до озера.

                                         Русалка біжить до води і кличе Куця.)

Русалка:  Куцю-Куцю, поцілуй у руцю!

Куць: За що ж то, панянко?

Русалка: Я тобі сни данко гарне наготую, тільки не прогав. Бачиш?  Що?  Привик ти до таких потрав?

Куць:  Поки не в болоті,- сухо в мене в роті.

Русалка:  Буде хлопець твій, радість буде й бабі, й матінці твоїй.

(Куць стрибає за кущі і зникає. Лукаш бачить світляків, гониться то за одним, то за

                    другим. Мавка бачить світляків і попереджує Лукаша, а вже марно.)

Мавка:  Лукашу, не лови! Коханий, не лови! То Потерчата! Вони зведуть на безвість!

                        (Лукаш падає. Мавка надбігає до Лукаша і хватає його за руку,

             потім притягає його до себе. Русалка видає глухий стогін досади і зникає.

                                                           Потерчата зникають теж.)

Лев (прокинувся від крику): Що таке? Вже знов якась мара? Цур-пек! Щезай!

 Лукашу, де ти? Гов!

Лукаш:  Я тута, дядьку! Ой, дядьку! Я тут було не згинув, та вже вона порятувала якось.

Я світляків ловив.

Лев (підходить до Лукаша і Мавки): Тепер я бачу сам, чия то справа.

Мавка: Я ж, дядечку, його порятувала.

Лев: Дивись ти – «дядечку»! Знайшлась небога! Ну, дівонько, хоч ти души не маєш, та серце добре в тебе. Пробачай, що я нагримав зопалу.

А ти чого по світляки погнався на болото? Хіба ж вони по купинах сидять?

Лукаш: Та то якісь були такі летючі!

Лев:  Еге! То знаю ж я! То Потерчата! Ну-ну, чекайте ж, приведу я завтра щеняток-ярчуків, то що побачимо, хто тут заскавучить!

Ну, що, небоже, чи не час до дому? Ходімо помалу. Будь здорова, дівко!

Мавка: Ви завтра прийдете? Я покажу, де є хороше дерево на хату.

Лев:  Я бачу, ти про все вже знаєш.

Мавка:  Я буду ждати.

           (Лев іде, Лукаш відстає, стискає мовчки обидві руки Мавки, цілує і іде теж)

                                                                   

                                                                           ДІЯ ДРУГА

Ведучий:  Пізнє літо . На галявині вже збудовано хату. Те саме озеро. Та сама галявина. Та сама береза. І Лукаш. Він сидить коло берези і грає на сопілці  танцюристу мелодію. А от і мати Лукашева. Дивиться далі.

 Мати:  Лукашу! Гов! Де ти?

Лукаш:  Тут я, мамо.

Мати:  А чи не годі вже того грання! Все грає та грає, а ти, робото, стій!

Лукаш:  Яка ж робота?

Мати:  Як – яка робота? А хто ж обору мав загородити?

Лукаш:  Та добре вже, загороджу, нехай-но.

Мати: Коли ж воно, оте нехай-но, буде? Тобі б усе ганяти по шурхах з приблудою, з накидачем отим!

Лукаш:  Та хто ганяє? Бидло ж я пасу, а Мавка помагає. Самі ж казали, що як вона глядить корів, то більше дають набілу.

Мати:  Вже ж – відьомське кодоло!

Лукаш:  Немає відома, чим вам годити! ((іде за хату)

                        (Мавка виходить з лісу. Мати непривітно, прикро дивиться на неї)

Мавка:  А де Лукаш?

Мати: Чого тобі? Чого ти все за ним? Не випадає за парубком так дівці уганяти.

Мавка: Мені ніхто такого не казав.

Мати:  Ну, то хоч раз послухай – не завадить.  По-перше, чого ти все розпатлана така? Нема, щоб зачесатись чепурненько – усе як відьма ходить. По-друге, і що се за манаття на тобі? Воно ж і невигідне при роботі. Піди, вберися – там на жердці висить. А се, як хоч, у скриню поклади.

Мавка:  Та добре, можу й переодягтися (іде в хату).

Мати:  Хоч би подякувала!

                                                         (виходить дядько Лев)

Лев:  Що ти, сестро, так уїдаєш раз у раз на дівку? Чи то вона тобі чим завинила?

Мати:  А ти, братуню, вже б не відзивався, коли не зачіпають! Ти б іще зібрав сюди усіх відьом із лісу.

Лев: Якби ж воно таке говорило, що тямить, ну, то й слухав би, а то… «Відьом із лісу»! Та ж є відьма в лісі?  Відьми живуть по селах…

Мати:  Та вже ти на тому знаєшся.

Лев (сердито струснувши головою): От ліпше заберуся до роботи, як маю тут з тобою жувати клоччя! (іде за хату)

Мавка (виходить переодягнена):  Вже й перебралась.

Мати:  Отак що іншого. Ось на серпа – попробуй жати. Як вправлюсь, то перейму тебе.

                           (Мати іде до хати; Мавка стоїть і  дивиться на серпа; 

                                          виходить Лукаш, хоче зрубати дерево)

Мавка: Не руш, коханий, воно ж сире, ти ж бачиш.

Лукаш (дивиться на неї, сміється): Ай, дай спокій! Не маю часу на балачки! Се сире, то дай сухого.

Мавка: Чого уже і ти став непривітний… Смієшся…

Лукаш: Та справді, якось наче смішно стало… Убрана ти по-буденному, з серпом.

Мавка: Так я спалю се все, як що тобі не любо.

Лукаш: Щоб мати гірше гризли?  Ти бачиш, мати все гризуть за тебе.

Мавка:  Чого ж їй треба?

Лукаш:  Бач… Їм така невістка не до мислі… Вони не люблять лісового роду… Тобі недобра з їх свекруха буде!

Мавка:  Заграй мені, коханий, у сопілку, нехай вона все лихо зачарує!

Лукаш:   Єй, не пора мені тепер грати!

Мавка:  То пригорни мене, щоб я забула осю розмову.

Лукаш:  Цить! Почують мати! Вони вже й так тебе все називають накидачем…

Мавка:  Так! Хто не зріє між вами, не зрозуміє вас! Ну, що се значить «накинулась»? Що я тебе кохаю? Що перша се сказала? Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе.

Лукаш:  Була надія, що віддячусь потім…

Мавка:  І знов чудне, незрозуміле слово – «віддячуся».  Ти дав мені дари, які хотів, такі й були мої – неміряні, нелічені.

Лукаш:  То й добре, коли ніхто не завинив нікому. Ти се сама сказала – помятай.

Мавка:  Чому я  маю сіє помятати?

                                                             (виходять Мати і Килина)

Мати (з усмішкою):  Єй, рибонько, то ви вже обробились?

Килина:  А хто ж то женцем у вас?

Мати:  Та там одна сирітка. Таке воно, прости біг, ні до чого.

Килина (посміхаючись):  Добридень, дівонько! Чи добре жнеться?

Мати:  Ой, лишенько! Іще не починала! Що ж ти робила? Нездарисько! Нехтолице! Ледащо! А дай сюди серпа – нехай-но я. Ото мені робота!

Килина:  Якби хто перевесла крутив, то я б у дух сю нивку вижала.

Мати: А йди, Лукашу! Поможеш тут в'язати молодичці.

                   (Лукаш і де за Килиною; мати іде до хати; Мавка підбігає до Лукаша)

Мавка:  Лукашу, нехай ся жінка більше не приходить,- я не люблю її: вона лукава, як видра.

Лукаш:  Так от же слухай: якщо я тут маю тебе питати, хто до мене сміє ходити, а хто ні, то ліпше сам я знов з лісу заберуся на село. До чого ж ся балачка. Іди від мене геть, ніколи мені, перевесла треба крутити. Бач, Килина жне! (іде до Килини)

                                 (Мавка сіла коло берези і похилилась у смутній задумі.

                                                      До неї підходить дядько Лев.)

Лев: Чого се ти, небого, зажурилась?

Мавка:  Минає літо, дядечку…

Лев:  Для тебе воно таке журба. Я сам іду на зиму до села. Якби ти на селі могла сидіти, то я б тебе прийняв.

Мавка:  Ні, я не можу.

                             (До дому ідуть Лукаш і Килина, вони веселі, сміються;

                           Килина лукаво обіймає Лукаша; з хати виходить Мати.)

Килина:  Все, тітоньку. Міні пора до дому. Дивить, уже нерано, - я боюся.

Мати:: Спасибі за допомогу. Лукашу, ти провів би.

Лукаш:  Чого ж, можна і провести.

Килина:  Ну, будьте вже здоровенькі!

               (Мати обіймає обох, Мавку як би не помічає; Дядьку Леву кланяється;

                                                              Лукаша бере під руку)

Килина: Ну, усі живі бувайте, нас не забувайте!

Мати:  Веселі будьте та до нас прибудьте!

                                     (Мати і Лев  ідуть до хати; Лукаш і Килина уходять;

                   Мавка іде до озера і тихо плаче. З кущів до Мавки виходить Русалка.)

Русалка:  Ти плачеш, Мавка?

Мавка:  Ти хіба ніколи не плакала, Русалонько?

Русалка:  О,я! Як я заплачу на малу хвилинку, то мусить хтось сміятися до смерті!

Мавка:  Русалко, Ти ніколи не кохала…

Русалка: Я не кохала? Ні, то ти забула, яке повинно бути кохання справжнє! Кохання – як вода, - плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить!  А те твоє – солом’яного духу дитина квола.

Мавка:  Ні, мій милий був весняний вітер. Був ніжний. Він справжній був весняний вітер, та іншого я б не покохала.

Русалка:  Ні, то тепер спусти жалобу аж до землі, бо вітра обійняти повік не зможеш – він уже пролинув (Русалка зникає в кущах).

Мавка:  Так…він уже пролинув…

                                       (З гущавини виходить Лісовик, підходить до Мавки)

Лісовик:  Доню, як тяжко ти караєшся за зраду!

Мавка:  Кого я зрадила?

Лісовик:  Саму себе. Покинула високе верховіття і низько на дрібні стежки спустилась. Згадай, якою ти була в ту ніч, коли твоє кохання розцвіло ся: була ти наче лісова царівна у зорянім вінку на темних косах. Тоді жадібно руки простягало до тебе щастя і несло дари!

Мавка:  Так що ж мені робить, коли всі зорі погасли і в вінку, і в серці в мене?

Лісовик:  Не всі вінки погинули для тебе.

Мавка:  То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов як лісова царівна, і щастя упаде мені до ніг, благаючи моєї ласки!

Лісовик:  Доню, давно готові шати для царівни, але вона десь бавилась, химерна, убравшись для жарту за жебрачку.

                             (розкриває свою кирею і достає досі заховану під нею

                                               пишну багряницю срібний серпанок)

Лісовик: Тепер я вже за тебе не боюся.

               

                                   ( до Мавки підбігає Перелесник, кружить коло неї)

Перелесник:  Та ти чого жахаєшся?  Таж ми з тобою колись були товариші, а потім чи грались, чи кохались. Тепер настав братерства час. Дай руку. Поглянь, як там літає павутиння, кружляє і вирує у повітрі. Отак і ми кинемось, ринемось в коло самі!

                                               (Бере Мавку за руки і кружить ї.

                        Раптом з’являється темне, широке, страшне Марище.

                    Перелесник спиняється і випускає Мавку з рук і тихо зникає.)

Мавка:  Хто ти такий?

Марище:  Чи ти мене не знаєш? – «Той, що в скалі сидить».

Мавка:  Ні, я не хочу! Не хочу я до тебе! Я жива!

Марище: Я поведу тебе в далекий край, незнаний край. Тебе туди візьму я. Ти туди належиш: ти бліднеш від огню, від руху млієш, для тебе щастя – тінь, ти нежива.

Мавка:  Ні! Я жива! Я вічно буду жити! Я в серці маю те, що не вмирає!

                      (В лісі чується шелест людської ходи. З лісу виходить Лукаш)

Ось той іде, що дав мені ту муку! Зникай, Маро! Іде моя надія!

           (Марище відступається в темні кущі. Мавка йде назустріч Лукашеві)

Лукаш:  Ти? Яка страшна! Чого ти з мене хочеш? Зникни! Бо готують мамо хліб для старостів. Я завтра засиляюсь до Килини!

                                      ( відштовхує Мавку від себе, уходить)

Мавка (зриває з себе багряницю): Маро! Бери мене! Я хочу забуття!

                           («Той, що в скалі сидить» виходить з кущів,

        закидає на Мавку свою чорну кирею,бере Мавку за руки і уводить.)

                                                             ДІЯ ТРЕТЯ              

Ведучий:  Хмарна, вітряна осіння ніч. Тиша. Біля лукашевої хати чорніє якась постать. Се Мавка. Вона не схожа  сама на себе – знеможена, прихилилась до одвірка, уся у чорній одежі, тільки на грудях красіє маленький калиновий пучечок.

З лісу виходить Лісовик, придивляючись до постаті під хатою.

Лісовик: Се ти, донечко?

Мавка: Се я.

Лісовик: Невже пустив тебе назад «Той, що в скалі сидить»?

Мавка: Ти визволив мене своїм злочином. Та я його порятувала. В серці знайшла я теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає.

Лісовик: Не гідна ти дочкою лісу зватись! Бо в тобі дух не вільний лісовий, а хатній рабський!

Мавка: О, коли б ти знав, коли б ти знав, як страшно то було.

Лісовик: І що ж тепер ти думаєш робити?

Мавка: Не знаю… Я тепер, як тінь, блукаю край сеї хати. Я не маю сили покинути її. Я серцем чую – він вернеться сюди…

                                               (Лісовик мовчки журливо хитає головою)

Лісовик: Дитино бідна, чого ти йшла від нас у край понурий? Невже нема спочинку в ріднім гаю? Дивись, он жде тебе твоя верба, вона давно вже ложе постелила і журиться, що ти десь забарилась.

Мавка: Не можу я, дідусю.

(Лісовик, шумно зітхнувши, помалу подався в ліс. Мавка знов прихиляється до стіни.

                                         З хати чути голоси Мати і Килини)

Мати: Ой, вже й розвиднилось, а та все спить. Килино! Гей, Килино! Бодай навік заснула! Встань!

Килина: Та чого там?

Мати: Та пора ж тобі коровицю здоїти.

                                                        

                                                           (обидві виходять з хати,сваряться)

Килина: Та здою! Чого кричите!

Мати: Отже й не змовчить! З такою господинею… Ой горе! Ну вже й невісточка! І де взялася на нашу голову?

Килина: А хто ж велів до мене засилатися? Таж мали отут ту саму задрипанку, от і була б невісточка до мислі!

Мати: Таки й була б! Дурний Лукаш, що проміняв на тебе, бо то було таке покірне, добре, хоч прикладай до рани…  Узиваєш її задрипанкою, а сама  її зелену сукню перешила.

Килина: Та вже ж, у вас находишся в новому! Он чоловіка десь повітря носить, а ти бідуй з свекрушиськом проклятим, - ні жінка, ні вдова – якась покидька!

Мати: Який би чоловік з тобою всидів? Годі! Іди, працюй вже!

                (Мати іде до хати. Килина повертається і бачить біля верби Мавку)

Килина:  А се ж яка? Гей, слухай, чи ти п’яна, чи, може, змерзла?

Мавка: Сон мене змагає… Зимовий сон…

Килина: Чого сюди прийшла? Тобі не заплатили за роботу?

Мавка: Мені ніхто не може заплатити.

Килина: До кого ти прийшла, я знаю. Ти до нього! Признавайся – він твій коханок?

Мавка: Колись був ранок ясний, веселий, не той, що тепер… він вже вмер…

Килина: Ти божевільна! Геть! Не мороч мене! Чого стоїш?

                        (Мавка іде і ховається за дерева. Виходить з лісу Лукаш)

Килина: Таки явився! Де тебе носило так довго?

Лукаш: Не питай!

Килина: Ще й не питай! Тягався, волочився, лихо знає де, по яких світах, та й «не питай»!

Лукаш:  Мовчи! Не скигли! Ось я тебе тепер попитаю! Де дядьків дуб?  Він заклявся не рубати дуба.

Килина: Дядька Лева нема на світі, - що з його закляття! Прийшли купці, купили, та й уже. Велике щастя – дуб! Та я б і цілий ліс продати рада, або протеребити, - був би грунт, як у людей, не ся чортівська пуща!

Лукаш: Цить! Не говори! Мовчи!

                                                (з хати виходить Мати)

Мати: Сину! Ой, синоньку! Ой що ж я набідилась з отою відьмою!

Лукаш: І та вже відьма? Ба, то вже судилось відьомською свекрухою вам бути. Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли.

Мати: Якби ж я знала, що вона така нехлюя, не кукібниця!

Лукаш: Годі. Дайте мені спокій! Ви хочете, щоб я не тільки з хати, а з світу геть зійшов!

                                  (Лукаш звертає увагу на вербу, що біля хати)

Лукаш: А що се за верба, ви її посадили без мене?

Килина: Хто б її садив! Стирчав кілок вербовий та й розрісся.

Лукаш: Кажи, чаклунко, що то за верба?

Килина: Та відчепися, звидки маю знати?  Зрубай її, як хочеш, хіба я бороню? Ось на й сокиру.

Лукаш (бере сокиру, підходить до верби):  Ні, не можу… Чогось за серце стисло.

Килина: Дай-но я!

                              (вихоплює від Лукаша сокиру і замахується на вербу;

                                                 вибігає Перелесник, обіймає вербу)

Перелесник: Я визволю тебе, моя кохана!

                          ( Виконується танець огню.

                                    Мати і Килина кричать: «Горить хата!»

                                                                           Лукаш стоїть, як зачарований)

Мати: Лукашу, чого стоїш, рятуй своє добро!

Килина: Лукашу! Ані руш! Чи остовпів? Хоч би поміг міні носити клунки!

Лукаш: Добро? А може, там згорить і лихо? Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш…

Килина Ой, чоловіче, щось ти таке говориш… я боюся!

Мати: Лукашуню, ходімо на село!

Лукаш: Ні, я не піду. Я з лісу не піду. Я в лісі буду.

       (Мати і Килина збирають свій скарб і уходять. Лукаш остається коло пожарища.

                З лісу виходить жінка, висока, у білій додільній сорочці і в білій намітці) 

Лукаш: Хто ти? Що ти тут робиш?

Постать Мавки: Я – загублена Доля. Завела мене в дебрі нерозумна сваволя. А тепер я блукаю, наче морок по гаю, низько припадаю, стежечки шукаю до минулого раю.

Лукаш: Ой скажи, дай пораду, як прожити без долі!

Постать Мавки ( показує під опалену вербу): Як одрізана гілка, що валяється долі!

         ( Лукаш згинається і бачить сопілку; він бере її в руки, роздивляється)

 Постать Мавки: Заграй, заграй, дай голос моєму серцю! Воно ж одно лишилося від мене.

Лукаш (визнає Мавку): Се ти? Ти упирицею прийшла, щоб з мене пити кров? Спивай!  Живи моєю кров’ю! Так и треба, бо я тебе занапастив…

Постать Мавки: Ні, милий, ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихій гілці голос.

Лукаш: Я душу дав тобі? А тіло збавив! Бо що ж тепер з тебе? Тінь? Мара?

Постать Мавки: О, не журися за тіло! Ясним вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино. Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшись, в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю, - стане початком тоді мій кінець. Будуть приходити люди. Я обізвуся до них шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки. Я їм тоді проспіваю все, що колись ти для мене співав, ще як напровесні тут вигравав, мрії збираючи в гаю… Грай же, коханий, благаю!

(Лукаш грає; з  Мавки спадає біле покривало; Лукаш пізнає Мавку і кидається до неї.)

                Звучить музика сопілки  - виконавці виходять на сцену для поклону;

                                         ведучий представляє виконавців у їх ролях.

                                                               Фото на пам'ять.